В ДОРОГУ!



Категории Панас Мирний ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ЗАМIСТЬ ПЕРЕДМОВИ 1 Ти до мене приходила вранцi i ввечерi, Сестро спiвухо!.. Молодий та палкий тодi був я. Все менi кидалось в вiчi, западало на думку: i твоє личко свiже та красне, i твоє вбрання пишне та рясне. Не квiтка рожева, розпускаючись ранком, красувалась i брала на себе моï здивованi очi — то ти мiж гадками моïми зорiла своєю красою. Не килим цвiтний та шовковий, не грядка квiток у садочку — то ряснi та пишнi убори обгортали тебе, моє диво! А пiзньоï ночi, як усе затихне й обляже, як сон почина закривати моï натомленi очi, а чуднi марева заснують у темрявi, лякаючи острахом душу,— невидимкою ти прилiтала до мене, чиста та ясна, на своïх легесеньких крилах. Ти опускалась на землю... Тихо пiдкрадалась до моєï оселi... Нишком пробиралась в убогу хатину... Так потай вiд матерi i людей прокрадається мила на любу розмову з коханцем. Боязко ти пiдступала до мене — ледве шамотiли ряснi твоï збори. Ти щось менi шепотала тихенько... Вiд того шелесту й шепоту кидалось моє злякане серце i,— розбурканi, наче спросоння,— здiймались у йому невiдомi й чуднi почування. Ти прихилялась до мене... Радiсть свiтилася у твоïх очах; вiтання весни-чарiвницi грало на твоïм личку; щастя пори молодоï тхнуло з палкого дихання... I якi-то рожевi надiï обхоплювали тодi молоду мою душу! Якi прудкiï гадки здiймалися вгору i заносились геть аж за хмари! Я приникав до твого лона — слухав, як билося серце... В чудних перебоях його вчувались менi заводи перших пiсень... В гомонi слiв твоïх любих я чув шепотання коханцiв... В шелестi тихiм одежi — ïх поцiлунки, обiйми... I моя роздрочена думка все те складала в якiсь божевiльнi пiснi про любощi, про долю та волю, про безкраï замiри й надiï! 2 Минули тi роки щасливi... Весно-чарiвнице! Де ти ïх подiла, куди ти замчала вiд мене?.. Втомилося серце вiд бур та негоди, довiдавшись першоï зради... Меркнути стали яснi надiï. Буйнi гадки почали осiдати на землю. Доносився лемент з рiдного краю... Я кинувсь-жахнувся... Сестро кохана! Де твоï веснянки молодiï? Нема ïх — минули... А чий же то голос здалека доходе до мене? Чия довга та жалiсна пiсня голосе? То ти мене, Сестро, задумала втiшити пiснею горя людського — журбою мого безталанного краю. Ось вiн увесь перед нами... Лiта за лiтами минають, вiки за вiками проходять — неволя та кривда панує, а доля, знай, плаче-голосить, все правди у Господа просить: не дає заснуть козаковi! Носить вона скрiзь небораку: по широких степах, на конях баских — на безвiддi та спецi; по глибоких морях — на човнах-байдаках, у кипучiй та пiнявiй хвилi; i у сiчi завзятiй-палкïй полива його кров'ю людською. I ти всюди за ним... Невидимою тiнню чи страшною марою носишся там, де тебе вороги i не ждали... Закликаєш людей на криваву розправу за обкрадений край, за поламану правду та вiру святу, за братерство та волю. Обiзвались непрохiднi бори, одкликнулись яри та дiброви, i безкраï степи одгукнулись... Пiднялось догори бойове знамено... Захитався бунчук у ворожих руках i схилився... Пiдлетiла ти бистрокрилим орлом i вхопила його в малосилiï руки... Ось вiн — дивiться! — скрикнула ти, пiдiймаючи високо вгору. Забили в литаври гучнi; заграли козацькiï сурми... Загула-загукала лицарська слава над Днiпром аж до синього моря... Та не буде жида, та не буде ляха!.. — гукала. Навiщо?.. Для чого?.. Рано прийшли ми! — промовила жалiбно ти — i перекинула бунчук до сусiди... 3 Не той тепер став я... Молодеє завзяття пiдкосило лихо та невдачi; високi замiри зламало життя й потрощило; гарячеє серце втратило багато сили й запалу... Зневiрилось все менi в свiтi — i те недовiр'я, мов шашiль, наскрiзь проточує мою немiчну душу... Постарiв я та зубожiв, як i край мiй убогий. Сестро убогих! де ти? Куди ти замчалась вiд мене? По яких сторонах, по далеких краях ходиш-блукаєш?.. Прийди! Хоч на часину прилинь! Руку в недузi подай i поможи нам знайти стежку в забутий наш край! Довго ми — ой, як-то ще довго! — тинялись в чужiй сторонi, пестили думки чужi, спiвали пiснi не своï... Чи не пора нам завернути додому? I ти, моя доле слухняна, послухалась побратима старого: ти знову зо мною, знов коло мене... Де ж твоï, Сестро, блискучi та пишнi убори? Де краса молода твоя дiлась?.. Де твiй голос дзвiнкий та приязний?.. В простiй, старенькiй спiдницi, згорблена-зморщена, як та бабуся, ти пiдступаєш до мене... Личенько зсушене, мов та оцвiвшая квiтка; голос — наче листя сухе шелестить восени, опадаючи тихо додолу... Чи все те пожерла чужа сторона, чи тяжке лихолiття забрало?.. Ти прихилилася до мого уха... Шепчеш менi слово надiï... Глибоко запада в мою душу те слово! Серце як не вискочить в грудях: вiра в йому оживає на iншую, кращую долю, а роздрочена думка, знай, вимахує крила, щоб залетiти за хмари... Годi, дурисвiтко! Опустися на землю, гаразд подивись кругом себе! Як у чистiй та тихiй водi одбиваються гори й долини, так в твоïх очах менi виднiється свiт увесь... Бачу я нелюдську людей жизнiсть та муки голодного брата, безпомочнi сльози вдови, плач малих дiточок, зраду своïх i чужих, муки пропащих надiй, лихоï долi замiри... Буде! Дай одпочити моïм втомленим очам! 4 Чую я, чую, Сестро-спiвухо, як ти голосиш... Та ба! Нiхто тебе слухать не хоче... Не диво, якби то було серед лiсу, старого столiтнього бору, темного та непрохiдного, чи серед моря безкрайого та безвидного, або серед пущ та нетр непролазних, а то — серед людей!.. Ми одинокi з тобою... Блукавши по свiту широкiм, своïх розгубили, а чужих не придбали... Землякам, бач, не рiднi нашi найкращi бажання, не своï нашi святiï надiï, для чужих ми недовiрками стали... Хто ж нашу пiсню-голосiння послуха? Хто до нас серцем приникне? Кому нам сповiрить журбу нашу й сльози?.. Чи не тим гречкосiям убогим, орачам неосвiтним та темним, що й меняя позбулись у своєму рiдному краï?.. Чи до кого нам тепер повернутись? Сонечко красне з високого неба поглядає на землю. Свiтить однаково на лихих i на добрих, живить i грiє кожну билину... Є йому доволi роботи! Мiсяць, прокравшись крiзь густi вiти, зирне на нас оком холодним — i покотиться геть собi далi... Вiн поспiша за прудкою землею! Боязка зiрка виткнеться з хмари — iз переляку погасне... Вiтрець повiйне — зашумить, зашепоче... Хто розбере ïх тихую мову?! А люди? ïм за гармидером нiколи слухати нашоï пiснi! Рано ми вийшли на поле жати, рано й пiсень заспiвали! — утiшаєш ти мене, Сестро, щоб заспокоïти хоч трохи моє розраджене серце... Що ж нам зосталось:прокльони складати чи плакатись на гiрке безталання?.. Шкода заходу, Сестро! Нашi прокльони зникнуть, як дим той на широкiм просторi, а слiз наших нiхто не обiтре... У всякого є своє лихо: багато добра свого в свiтi... Не до пiсень тепер голосних-обжинкових!.. Коли ж так, моя втiхо-порада,— коли час для пiсень тих минувся,— не мороч голови нiчиєï! Краще розказуй ти людям просто й правдиво про буденне життя мого краю... Помагайбi — в дорогу!
В ДОРОГУ!