ЛИХI ЛЮДИ



Категории Панас Мирний ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Скорочено) I день iде, i нiч iде. I, голову схопивши в руки. Дивуєшся, чому не йде Апостол правда i науки? Тарас Шевченко Ще вчора, пiд ту негоду, що з вечiрнiми померками насунула над землею i полила лапастий дощ, вiн сидiв у своïй невеличкiй кватирi на кiнцi мiста i писав. По зблiдлому сухому обличчю, котре не казало про розкошi та достачi, пробiгали похмурi смуги; по високому Й чистому лобу видко було, що там засiла невесела думка; блискучi очi говорили, що вже не одну нiч не давала вона йому спати, а скрипуче перо казало, з якою болiстю виливалась вона на бiлiм паперi... Свiчка нагорiла, велика жужелиця на Ґнотi задержувала свiт, нерiвними хвилями то пiднiмався вiн угору — i освiчував хату, то згасав, тремтячи синьою горошиною на кiнцi Ґнота. Не потураючи на те, Телепень сидiв — i писав. Дощ хлюскав у вiконницю; вiтер жалiбно вив у димарi i свистав у невеличку щiлинку в вiкнi. Пройшла година... друга... третя... Петро Федорович сидiв, зiгнувшись над вiкном, i тiльки рука його ще швидше бiгала по паперi, буцiм поспiшала передати, що носила в собi велика, кустрата голова. Ось i пiвнiч прокричали пiвнi. Вiн сидiв — i писав. Спина заболiла; рука утомилася. Положивши перо, одкинувшись на спинку стульця i схрестивши на грудях руки, вiн став перепочивати. По всьому видко було — велика утома обняла його. Вiн сидiв i якось чудно уставився очима на одну плямочку у вiкнi — видко було, що вiн збирався з думками. Коли це зразу — щось загуло коло двору i стихло. Поза спиною у Петра Федоровича пробiг мороз. Вiн струснувся i став дослухатись... Вiконниця одхилилась, щось очi показалися з-за шибки. — Хто там? — обiзвався Петро Федорович. За вiкном почувся гомiн. — Одчинiть,— донеслося знадвору. Петро Федорович вийшов, одсунув. Цiла зграя людей увалила в сiни, брязкаючи шаблями, цокаючи шпорами... Сумно той брязкiт i цокання обiзвались у його в серцi... Вiн догадавсь... Годину... другу швидко шукали, перекидали, порались чужi люди у його добрi... Вiн дивився стомленими очима, як ув'язували його папери. Нiчого не кинули: усе взяли — i його повезли з собою... Другого ранку зачиненi вiконницi у його кватирi давали ознаку на всю улицю, що ïх жилець перебрався кудись iнде,— бо з свiтом сонця вони завжди одчинялися... Глуха чутка ходила по базару, що спiймано великого ворога темних людей, котрий виробляв фальшивi грошi... Темноï ночi переведено його в темний покiй. Аж на третьому ярусi тiï страшноï схованки, що широким коридором перенизувалась на двi половини, по обидва боки поробленi були невеличкi комiрки. В одну з них упустили Петра Федоровича. Коли вiдчинилися дверi, то звiдти сирий холод i густi померки вiйнули на освiчений коридор. Як у пiдземну нору, уступив вiн у свою нову кватирю. Принесли свiтло i поставили на невеличкому столику в одному кутку хати; у другому, коло стiни, примостилася залiзна кровать з матрацом. Тiльки й добра було на новому господарствi. Коли зачинилися дверi — увесь свiт зачинився вiд його. Серце його мов хто у жменi здавив; поза спиною сипнуло морозом; у душi вiйнуло холодом... Блiдий, вiн ще дужче поблiд i опустив на груди свою важку голову. То не чоловiк стояв, то сама мука понурилася серед хати! Свiт вiд лойовоï свiчки падав на його i обдавав сизо сiрим кольором. Легка тiнь непримiтно упала на долiвку, досягаючи головою стiни. Стiни були сiрi. На однiй з них, мов страшна причуда, колихалася закустрана тiнь його голови. Пройшло п'ять хвилин, поки вiн пiдняв ïï i померклим поглядом обвiв хату. У стiнi, насупроти дверей, аж коло самоï стелi чорнiло, мов рот якого звiра, вiкно, виставивши замiсть зубiв iржавi штаби залiза; у дверях теж була шибка, замазана, заяложена; з неï лився мутний жовтий свiт. Обдивившись хату, Петро Федорович пiдiйшов до столика, дмухнув на свiтло... Нiч, темна, непрозора нiч разом устала кругом його. У тiй непрогляднiй темнотi почулося тихе ступання, рип кроватi. То Петро Федорович зiбрався лягати. Ось i лiг. Укриваючись, черкнув рукою стiни... щось слизьке та холодне вразило ïï. Вiн спрожогом порвав руку, накриваючи другою, щоб одiгрiти. Далi повернувся на спину, зложив на грудях руки, як складають помершому. Очi його були вiдкритi — тiльки вiн не бачив нiчого кругом себе... Не його слабим очам продивитися ту густу темноту, яка зразу обняла хату!.. Хвилину-другу прикро удивлявся вiн — i перед його очима заходили рiзнi кружала: то червонi з жовтим, то огненно-зеленi, то бiлуватi, попротиканi чорними дiрочками... Ще пройшла хвилина, ще... Темнота порiдшала, серед неï виразно виставилась жовта пляма: то свiтило вiконечко з коридора. Вiн уп'ялив у його своï очi... Щось темнувате i легке, як тiнь, заходило по йому, забiгало; то гострим рогом урiзувалося в жовте поле, то кривульками переписувало його... Покрутиться хвилину-другу, похитається-похитається — i пропаде. I знову одна жовта пляма виднiється; i знову збоку висувається рiг, бiгають кривульки... Сумно, нудно. Щось важке упало, стукнуло — роздалася луна навкруги... Щось позiхнуло; почувся гомiн... Якесь глухе буботання, а слiв не розбереш. Петро Федорович закрив очi; пляма не сходила. Вiн повернувся на бiк — i пляма перейшла за його поворотом. Що се? — подумав вiн... Разом випливло ще три-чотири плями; крутяться кругом жовтоï. Вiн попустив вiï — одна жовта зосталася. Хiба моï очi розкритi, що я ïï бачу? — подумав вiн, наставляючи руку над закритими очима. Руки не було видно, а пляма все-таки стояла. Це я вдивився у те трикляте вiкно, i мана вiд його морочить мене. Вiн лiг боком i лежав тихо, дожидаючи, поки мана зникне. Мана не сходила; пляма ще мов побiльшала, поширшала — роздалася навкруги. Вiн розкрив очi. Тiнi прошлого, давнього захиталися на ïй... Серце у його стало, дух замер... Ось перед ним невеличка хатка, чиста, ясна. Сонце якраз уступило в вiкно, i свiт вiд його упав на долiвку, зачепив невеличку кроватку, на котрiй лежав невеличкий хлопчик. Хлопчик пiдвiвся, протер очицi. Чорнява його головонька була закустрана, очi заспанi; зате молоде личенько пашiло здоров'ям, грало краскою... Ось дверi розчинилися — висунулася жiноча голова. Лице у жiнки було сухе, погляд наче зляканий. — Ти вже встав, проснувся? — спитала вона таким любим голосом, що у хлопчика очицi заграли i личенько усмiхнулося. — Уже, мамо,— одказав хлопчик, показуючи два рядки своïх дрiбних бiлих зубкiв. Мати увiйшла в хату, пiдiйшла до кроватi i поцiлувала дитину. Хлопчик обвив материну шию руками, пригорнувся своïм гарячим личеньком до ïï засушеного виду... Що за диво? — подумав Петро Федорович.— I лице матерi, i лице дитини такi знайомi?.. Це ж я!., це ж мати моя! — трохи не скрикнув вiн i ще дужче впився очима в причуду. — Годi, годi, Петрусю. Буде бавитись. Ну, я тебе одягну. Батько вже давно дожидається тебе. — Папочка поведе мене у школу? — усмiхаючись, запитав хлопчик. — Поведе, Петрусю. — I мати почала гладити його головоньку. — А там у школi є учитель; учити буде? — Буде, моя дитино, аби учився. Хлопчик задумався; рученята його упали на колiна. — Я буду учитись, мамо... Та вивчусь, великий буду, а папа вiддасть мене на службу... Я буду ходити разом з папою, Йому помагати. — I оченята його заблищали. — Будеш, дитино; будеш, мiй голубе!.. Тiльки вчися, мiй сину; не так, як Попенко, що по городу собак ганяє. Дитина знову задумалася. Перед його очима виразно виступив Попенко — сухий, довгобразий, з жовтими плямами на виду, що босий ганяє по городу. Батько-мати пошлють його в школу, а вiн — за книжки — поховає ïх на току у стогах, а сам пiшов блукати по вулицях. — Нi, я не буду так робити, мамо... Я буду учитися. — Я знаю, ти в мене слухняна дитина. Послухаєш мене, будеш учитися. — Буду, буду! Менi, мамо, пошиє папа жупанок з червоним комiром; я одягнуся, вiзьму книжки пiд руку — i гайда у школу! Попенко буде мене кликати до себе, я не пiду за ним, а прямо у школу. Там буду тихо сидiти, учителя буду слухати. — Добре, добре, Петрусю. Ти в мене розумний хлопчик, ти — моя дитина! — I мати припала до червоненького личенька хлопця, цiлувала у повнi щiчки, у блискучi очицi. — Ну, годi ж тобi лежати. Годi. Уставай, будемо одягатися. За матерньою помiччю хлопчик не забарився умитися, прибратися; пахучою мастю помастила мати його головоньку, причесала. Пахощi рознеслися по хатi, i хлопчик бавився ними, нюхав. — А-ах! пахне! — мовив вiн, прищурюючи очицi. — Усю школу запахаю! Мати усмiхнулася: — Запахаєш, сину. — Буде вже вам чепуритися! — пробiг густий голос по хатi. I мати, i хлопчик обернулися. У дверях стояв низенький, натоптуваний чоловiк з лисиною на головi, з круглим, гладко виголеним лицем — сказав би жiночим, коли б довгi брови так не насупилися над Його запалими очима. — Понюхайте, папо, як у мене головонька пахне! — мовив, усмiхаючись, хлопчик, пiдбiг до батька i задрав до його свою головоньку. Батько взяв сина за руку, нахилився, понюхав: — Фу-у-у! аж у нiс б'є!..Хто ж це тебе так наялозив? Свiжим дитячим личком усмiхнувся хлопчик i показав очима на матiр. — Мама! А що? — Балує тебе мати, балує! — гладячи рукою по головi, казав батько. — Нi, мама мене не балує; вона мене любить, i я ïï люблю. I буду я, папо, учитись: вивчуся, виросту великий, на службу поступлю... Ви i мама будете старi, а я — молодий, здоровий; буду грошей заробляти, вас годувати! — О-о! ти в мене старий! — смiючись, одказав батько. — Нi, я, папо, не старий; я буду колись старий. — Ну, добре ж, добре. Ходiмо ж чаю пити, та i в школу пiдемо. Батько узяв хлопчика за руку i став виводити з хати. Хлопчик повернув голову до матерi, кликав ïï за собою очима. — Мамо! мамо! iдiть за нами! — крикнув вiн, виглянувши з-за дверей. — Iдiть, iдiть... я зараз. Батько з сином скрилися. Зосталася сама мати i почала перестилати маленьку постiльку: перебила подушку, заслала простинею, покрила коцом, положила двi головнi подушечки зверху i напрямилася з хати. Вона пройшла кухню, де куховарка кришила зiлля на страву, i одчинила другi дверi, що вели у столову. Там за столом сидiли уже батько з сином. Перед кожним стояло по стакану чаю. Батько потроху сьорбав; а син, махаючи попiд столом ногами, колотив у стаканi ложечкою. Серед столу, на мiдяному пiдкосi, стояв блискучий самовар i мугикав стиха якусь журливу пiсеньку. Сумно у хатi роздавалася та пiсня. — Чому ти не п'єш чаю? — спитав батько сина. — Гарячий,— вiдказав той i звiв очi на дверi. Якраз вони вiдхилилися — i хлопчик побачив добре знайоме йому лице матерi; очi його заграли, заiскрили радiстю. — Ось i мама йдуть! — радо промовив вiн. З приходом ïï усе зразу повеселiло: i хата мов прояснилася, наче вступило в неï сонце, i самовар дужче заблищав, переводячи своє журливе мугикання на дрiбну веселу пiсеньку з перебоями. Мати зразу вгадала, чого синовi треба: сiла коло його на стулi i налила чаю з стакана у блюдце. Син узяв шматок хлiба i почав пити чай. Швидко його й попили. Батько узявся за картуз. — Збирайся, сину; ходiмо. Хлопчик швиденько скочив з стула, подякував батьковi-матерi за чай i побiг у свою хату. Швидко побiг, швидко i вернувся з картузом у руках. — Прощайте, мамо,— пiдбiгаючи до матерi, мовив вiн своïм дзвiнким голосом, у котрому почувалася дитяча радiсть i разом тихая туга. Син припав до матерньоï руки, а мати — до синовоï голови. Потiм вiн мiцно обхопив ïï шию руками i згаряча поцiлував у запалу щоку. — Я буду вчитися, мамо...— тихо прошептав, одскочив вiд матерi, пiдбiг до батька, ухопив його за руку — i разом з ним вийшов з хати... Тiнь не тiнь, щось темне, невiдоме закрило рiдне дворище перед очима!.. Жовта пляма затремтiла, потемнiла. По непривiтнiй хатi розлився рожевий свiт; сiрi стiни загорiлися, дверi зажовтiли. Мана, наче легенька тiнь, тремтiла, тiкала, поти, як дим, не зникла. Петро Федорович повернув голову. У невеличке надвiрне вiконечко заглядав свiт рожевим поглядом. Крiзь його шибки, через залiзнi штаби, лився вiн довгою стягою, розсiваючись по стiнах, по дверях, по долiвцi. У Петра Федоровича зарiзало в очах, мов хто у ïх пiску насипав. Вiн одвернув голову до стiни — i задумався. I нащо сей свiт розбив дорогу мою ману? Де вона дiлася, куди втекла?.. Шкода йому стало того давнього, на котрому вiн серцем одпочивав; шкода стало дитячих лiт, що в такiй любiй та милiй споминцi виступили тепереньки перед ним... Чому я довiку, довiку не зостався тим малим хлопчиком, тiєю невеличкою дитиною, котру так пестили материнi руки i доглядав ïï добрий погляд? Тепер iнша доля — холодна i хмура — заступила матiр; своïми холодними руками обгортає мою шию... Трудно менi дихати од ïï обiймiв. Своïм темним i злим поглядом заглядає у вiчi — i стигне, холоне кров у моєму серцi!.. Дiло, дороге моє дiло, зразу перервалося; чужi ворожi руки перервали його! Жаль гострим ножем краяв йому серце, на сухi очi набiгли сльози. Коло дверей стукнув засов — i злякав Петра Федоровича. Вiн мерщiй схопився i боязко глянув на дверi. Вони розчинилися, мов рот лютого звiра, i в темнiй прорiсi заметушилася постать чоловiка. Незабаром старий, кривоногий сторож уступив у хату, несучи перед собою стiлець. — Устали, ваше благородiє? — скрикнув вiн глухим голосом i знову злякав Петра Федоровича. Вiн мовчав. Благородiє! благородiє!— звонило в ухах у його i тодi, коли сторож пiшов, i коли знову вернувся, несучи миску i глек води. — Умиватися будемо, ваше благородiє! — знову гукнув сторож, бажаючи, видно, почути, як балакає його благородiє. Його благородiє не забалакало; воно, правда, порвалось сказати щось, та язик пристав у ротi, не повертався, очi тiльки божевiльно упилися в сторожа. Сторож постояв i, не добившись слова вiд його благородiя, вийшов, зачиняючи дверi за собою. Благородiє! благородiє!— стрибало перед очима i гуло в головi Петра Федоровича. Благородiє! благородiє! — вимовляли стiни, дверi, помiст, стеля. Уста його скривилися; в очах заграв божевiльний регiт. От тобi i рiвноправнiсть! — подумав вiн, махнувши рукою. — Умиймося краще! Петро Федорович устав; кров ударила в голову; потемнiло в очах. Нетвердою ступою добрався вiн до миски, налив в неï води i почав хлюпостатися, примочуючи найбiльше голову. Чим довше вiн ïï мочив, тим бiльше вона розгорялася; лице почервонiло; на висках налилися жили кров'ю, набрякли; у головi — наче горiло що, аж пекло йому в очi, мов хто пiском засипав ïх — рiзало; обличчя парувало. Довго вiн хлюпостався, довго мочив голову — не помагало. Ось вiн ще раз линув води на голову, пiдвiвся, узяв рушник i почав утиратись. Сухе тiло його ще дужче розгорялося; очi застилало заволокою; у висках — сiпало; у грудях — болiло-хрипiло. Безсонна нiч давала себе почувати: не тiльки груди —¦ руки, ноги, голова болiли, мов хто здавлював ïх у лещатах. Йому робилося нудно. Важко дишучи, нетвердо ступаючи, пройшовся вiн по хатi раз, удруге. Голова упала на груди; руки обвисли, мов не його руки, а приставленi; вiн ïх не мiг пiдняти угору. Доплутавши до постелi, вiн лiг. Очi вiд утоми закрилися; рот розкрився; гаряча з його виходила пара. Стiни, стеля, долiвка закрутилися, заходили ходором, мов хто навсправжки крутив ïх перед його закритими очима. А це зразу — все стало, покрилося темнотою: забуття насунуло; трудний сон налiг. Не надовго вiн упокоïвся. Мучена голова робила своє; мученi думки i в снi його не покидали: страшними причудами вони трясли його душу. Очевидячки дня зливалися з сонними марами ночi — i лякали його. Сторож, несучи снiдання, стукнув дверима — йому здалося щось страшне, темне, без образу, без обличчя, звiдкiльсь уставало, росло, все ламало по своєму шляху i наступало на його... Вiн кинувся, устав, поводячи тривожно очима по хатi. Сторож здався йому страховищем — височезним, широчезним, немилосердним... Задуте з похмiлля лице його здавалося колесом; очi — ямами, в котрих жеврiли iскри якогось злого огню, пекучого i уразливого; рот — прогалиною, з котроï виглядали чорнi зуби, як спицi обода; нiс — трубою, котра пихтiла та димiла, колишучи синьо-червоними боками... Страх, як трясця, затряс усе тiло Петра Федоровича. Вiн зложив руки на грудях, притис ïх до серця i замолився очима. -Я ж нiкого не займав, нiкому нiчого не зробив лихого,— казав його зляканий погляд, тривожно бiгаючи i шукаючи спокою. — Заснули, ваше благородiє? Снiдати принiс,— доводив сторож; а йому вчулася лайка, докори. Вiн опустив голову на груди. Сторож подивився-поди-вився; поставив снiдання на стiл; узяв миску i глек з водою; ще раз обернувся, ще подивився, крякнув, хитнув головою — i вийшов, зачиняючи дверi. — Ну, цьому недовго ряст топтати! — почувся з-за дверей його голос. — Как так? — почувся i другий, незнайомий. — А так — на ладан дише!.. I що вони, моя матiнко, роблять таке, що ними, мов мишами, набивають оцi печери? — Не нашего, брат, ума дело... Начальство про то ведает,— одказав невiдомий голос. Далi залiзо загарчало, засов стукнув. I знову тихо, тiльки ступнi чийогось важкого чобота роздаються в коридорi... Петро Федорович знемiг, повалився на лiжко — i знову заснув... Знову перед ним хата, тiльки не та невеличка хатка у невеличкому мiстi, де доглядав його добрий материн погляд,— у великому мiстi, велика хата. Не видно тута того порядку, що в першiй; не чутно того тепла, що грiло його там,— широка, висока, з сiрими вогкими стiнами. Серед хати — стiл; попiд стiнами — кроватi. Ранок. За столом сидить Шестiрний i товче якусь книжку. Його очi застряли в ïй, як гостра стрiла; його зуби переминали якiсь невнятнi слова; лице грало краскою, одрадою... Щось, видно, хороше твердив Шестiрний! На однiй кроватi лежить Жук, задравши голову вгору. Такий же пикатий, чорний; по щоках його смуглого виду поп'ялося пухке волоссячко; пiд носом висипався чорний пух. Вiн лежить i, здається, не вiдає де — бо глибока думка на його чолi, якась боляча утома на його очах. Об чiм вiн думає? Про що гадає? Вiн думає про рiдну сторону, про село, де вiн зрiс, про степ, де вiя вигулювався. Кругом його сумно та нудно; чутно шептання Шестiрного, тихе, важке шептання; так вiтер восени шепочеться з пожовклим листом. Недаром у Жука утома на очах, недаром сумний вид! I Жук, i Шестiрний одягненi в синi каптанки, уквiтчанi бiлими Ґудзиками, з срiбним позументом коло невеличкого стоячого комiра. На другiй кроватi якраз за Жуковою, загорнувшись у коц, лежить хлопчик. Личко його блiде, гостре, недужне; очi чорнi, виразнi. Петро Федорович зразу пiзнав, хто то, i одвiв очi до четвертого хлопця, у сiрому демикотонному каптанцi, з дiрявими локтями. Лице у його довге, у жовтих плямах; очi i зуби впилися у здоровенний шмат булки, що держав вiн в однiй руцi i рвав, наче собака, своïми гострими та довгими зубами; пучку другоï руки вiн смачно присмоктував, бо там колись було сало, а тепер вона тiльки лиснiла ним. — Коли ти, Попенко, наïсишся? — спитав його Шестiрний, закриваючи книжку. Попенко, запихаючись булкою на увесь рот, так що за обома щоками його наче два кулаки стримiло, усмiхнувся очима. Потiм ковтнув, як горобець черв'яка, i мовив: — Тодi, коли ти свого Цiцерона витовчеш. — Я вже вивчив. — Ну, а я кiнчаю,— кидаючи останнiй шматок у рот, одказав Попенко. Ковтнув i той; змiв крихотки з столу; укинув у рот; ухопив картуз i одну книжку i мерщiй з хати! — Куди? В семiнарiю? — спитав Шестiрний. Попенко мотнув головою — i скрився. Шестiрний устав, зложив книжки, пiдiйшов до дзеркала, причесав уже трохи не вдесяте свiй вихор, побачив пiр'ïнку на каптанi, скинув його, обмiв, знову надiв, застебнувся i пiдiйшов до тарiлки з хлiбом та салом. На ïй лежало два шматочки того i другого. — Бач, проклятий бурсак! — скрикнув. — А що? — спитав Жук. — Уклав за двох та мерщiй i навтьоки! Кому ж тепер недостане? Се моя часть,— беручи шматок булки i сала, казав Шестiрний,— а ви удвох, як знаєте, дiлiться. Воно, як Телепень не йде у гiмназiю, то йому б i не треба,— додав, ламаючи невеличкими шматочками булку. — То що, що не йде? Вiн же недужий! — устаючи, мовив Жук. — То вiн тiльки видає себе недужим. Йому вже давно можна б ходити. Телепень болiсно повернувся, скрививсь. У його чорних очах загорiвся гнiв; блiдi запалi щоки запалали краскою. Вiн порвався устати; пiдвiвся — i.впав. — Коли б ти, бiсова Шестiрня, хоч раз занедужала, то, може б, поняла вiри! — скрикнув Жук. — Ет, кажи! — i Шестiрний мотнув головою, укидаючи невеличкi шматочки хлiба у рот. Жук призро глянув на його. — Отже, ти й не ïси, а тiльки балуєш... Узяв би четверту часть оддiлив, та я четверту — от i було б Телепневi. — Як же! Чорт не видав! Та прожра буде за двох класти, а я повинен голодний сидiти. — Ну, стiй же ти, шолудивий бурсаче! — трясучи кулаком, промовив Жук. — Не попадайся менi за увесь день на очi, а то я тобi полiчу твоï поганi ребра! — Очi в Жука горiли гнiвом. — Та чого ви змагаєтесь? Я не хочу ïсти. Берiть усе,— стогнучи, мовив Петрусь. — От бач, вiн i сам не хоче. Недужий i ïсти,— зло скалячи зуби, казав Шестiрний. — Чого ж ти i похваляєшся на Попенка? — Кажу: хай не попадається! — грiзно крикнув Жук. Почувся дзвоник. Шестiрний, як опечений, схопився; кинув хлiб i сало; мерщiй за книжки — i чимдуж побiг. — Чортiв лизун! — промовив йому услiд Жук; доïв своєï частi; узяв картуз, нагнувся над Петром, що, устромивши голову в подушку, плакав. — Ти спиш, Петре? Петрусь повернув до його своє мокре лице. — Не плач. От слухай дурня, що накаже! Одужуй, брат, скорiше; гулять пiдемо до рiчки, а то i я вже занудився, сидячи в хатi. Прощай! I повагом потяг собi. Зостався Петрусь сам, з своïм ураженим серцем, з своïм болем, з своïм горем. Гiрко йому на душi, важким каменем давили слова Шестiрного, та нiкому i розважити, нiкому одвести думки вiд глибокоï образи. Петрусь припав до подушки — i не словами, а сльозами виливав ïй своє лихо; молився, щоб скорiше йому одужати, звестися, пiти у гiмназiю. Нiхто того не чув, не знав, не бачив. Бачили тiльки сiрi стiни — та мовчали; бачила i чула рябенька подушечка — та й та ще бiльше рябiла вiд його кревних слiз. Увiйшла низька кирпата молодиця — служка; понуро глянула на його, на райно; поприбирала, повимiтала i пiшла, не сказавши нi одного слова,— буцiм вона була глуха, як та подушка, нiма, як та стiна. Знову зостався Петрусь сам; знову сльози, молитви, i... аж поки не зборов його сон, не закрив очей, не заколихав якимись одрядними причудами. Йому приснилася мати, своя хата — чиста, ясна... Глибокi виразки у серцi перестали нити-болiти. Несподiваний грюк i гук збудив його. Вiн пiдвiв голову. На дверях стояв Попенко i змагався з хазяйкою, щоб давала ïсти. — Ти вже прийшов з семiнарiï? — спитав Петрусь. — Який чорт прийшов! Вирвався... ïсти так захотiлося — але шкура болить,— казав вiн, рвучи недоïдений Шестiрним шматок булки i смокчучи сало. Ось i вiн побiг. Знову одинокi думки; знову сон... Гвалт спершу надворi, потiм коло хати, а далi i в самiй хатi сказав йому, що поприходило товариство. Попенко убiг перший; за ним, поскрипуючи чобiтьми, уплив Шестiрний; далi улiз, наче ведмеда, Жук. Шестiрний почав бережно роздягатись, обтрушувати пил, здимати пух з одежi. Попенковi очi заходили по хатi, по столi — вiн шукав чого-небудь з ïжi. Жук улiз, шпурнув книжки на кровать i, кинувшись на Попенка, ухопив його за в'язи. — Ти нащо з'ïв моє снiдання, шолудивий бурсаче! — гукнув Жук, придавивши Попенка так, що у того аж у очах потемнiло. Попенко почав виправлятись; клявся-божився, що вiв i не бачив, що вiн i не знає, що три частини тiльки й було положено. — Хай мене грiм поб'є! Хай мене свята блискавка запалить! Хай я удавлюся, хай я провалюся! Хай мене сира земля проглине, коли я ïв чию часть, окроме своєï! — клявся Попенко. — Побачимо,— сказав Жук i пустив Попенка. Попенко, вирвавшись, як заєць, дременув до порога, почав кривитись, дражнитись: По дорозi жук, жук. По дорозi чорний!.. — Ну-ну, ось унесуть обiд. Дознаюся я, що ти з'ïв! — Що ж ти менi зробиш? Ну, з'ïв! ïй-богу, з'ïв! Хай мене хрест поб'є, з'ïв! Хай мене свята блискавка запалить, коли не з'ïв! Ну, так що? Що ти менi зробиш? — Тодi побачимо. Попенко так кивнув на Жука, буцiм йому i за вухом не свербiла його похвальба. Оже тiльки Жук глянув на його — Попенко, наче дим, щез за дверима. — I охота тобi з тим бурсаком воловодитись? — сказав йому, скривившись, наче пiсля чого кислого, Шестiрний. — Не твоє дiло. Зась! Шестiрний призро глянув на Жука i, посунувши руки в кишенi, заходив по хатi. Настала тиша. Знайома уже молодиця-служка увiйшла, розставила стiл серед хати; накрила, настановила тарiлок i знову вийшла. Незабаром пахощi страви рознеслися по хатi. Шестiрний i Жук сiли. — Тобi подать, Петре? — спитав Жук. — Нi, я сам устану,— одказав Телепень, зводячись. — До обiду то i встану, а в гiмназiю так i недужий,— промовив Шестiрний. — А тобi яке дiло? — грiзно спитався Жук. — Того, що сьогоднi питали: чого так довго болiє. — Знаємо ми, як питали. По вашiй милостi сьогоднi треба ждати надзирателя. Знаємо! — бубонiв Жук. — Чого ж по моïй милостi? — Того, що ви лащитесь, як та собачка. I вже поспiшили сказати, кому що треба. Шестiрний перемiнився в лицi — поблiд, задрижав i, одвернувшись вiд Жука, почав тихо сьорбати борщ. Петрусь устав i сiв за стiл. Попенко лукаво визирав з-за дверей. — Тимофiю-брате! Прости мене! — замоливсь вiн до Жука.— Я бiльше не буду. ïй-богу, не буду!.. Не будеш битися? I, се кажучи, почав крастись до столу. Жук тiльки грiзно блимнув очима, коли Попенко опинивсь за столом. Усi ïли мовчки. Шестiрний цiдив юшечку, одгортав бурячки, цибулю, крiп. Жук ïв, як робочий чоловiк, не розбираючи що. Попенко, як горобець, ковтав-глитав, запихався, розглядаючи на всi боки, наче злодiй. Тихо; однi ложки, мов коси, знай, ходять од тарiлок до ротiв, од ротiв до тарiлок; бряжчать виделки, стукають ножi... Ось i обiд скiнчився. Пiсля обiду Шестiрний трохи походив по хатi i взявся за книжку. Жук вивернувся на постелi i копирсав у зубах. Лiг i Петрусь. Попенко блудив по хатi очима... — Чорт батька зна що у нас, не хазяйка! — замовив вiн, перериваючи сумну тишу. — У других на закуску ягоди або що солоденьке-ласеньке, а у нас нiколи його i в вiчi не побачиш... — Де ж се у других? — спитав Жук. — Та он, нашi хваляться. — То вони, мабуть, понакрадають у чужих садках та й хваляться! — неласкаво одказав Жук. — А мене сьогоднi один пiдмовляв ягiд ïсти,— весело замовив Попенко. — Ну, то й чого сидиш? — Ще рано. — А коли ж, уночi? — Еге... — Красти? — Чого красти? Бог на всякого долю родить!.. Та, мабуть, пiду — бо поки дiйду, то й сонце навзаходi буде. Принести i вам, братця? Усi мовчали. — Подавись ними! — процiдив крiзь зуби Жук.— Ти хоч би нашого не крав; а то щоб вiн ягiд принiс. — Чого ти? ïй-богу, принесу! Бог мене вбий, коли не принесу! Жук мовчав. Попенко юркнув з хати. Пiшов Попенко — i за цiлий день нiхто не проронив i слова. Шестiрний уп'явся, як кiт у сало, у свою книжку; Жук насмалив люльку, кадив на всю хату i плював немилосердно; потiм повернувся i заснув. Петрусь лежав — i дивився на хмари диму, що носилися по хатi. Вiн слiдив за ними, як вони згорталися у клубки, як розгорталися, розстелялися довгими поясами; знову як круто повертали, скручувалися, розходилися, розтягалися. Сонце якраз ускочило у вiкна — i його ясне промiння золотило тi сизi клубки диму, переливалося у його довгих поясах рiзними цвiтами, рiзними кольорами. Ту затiйливу iгру свiта з-димом довго слiдили Петрусевi очi, поки не втомилися, не закрилися. Обняла його сон-дрiмота. I в тiй легкiй дрiмотi учувається Петрусевi i привиджується... Чується, як рипнули чоботи Шестiрного; привиджується: ось вiн устав, подивився, чи спить Петро; потiм пiдiйшов до постелi Жуковоï. Кулаки його заходили над чорним Жу-ковим обличчям; совав вiн ïх i пiд нiс йому, i в зуби; примiрявся, як би дужче вдарити,— та, видно, боявся збудити i зо зла скреготав своïми гострими бiлими зубами... Се далi — очi його загорiлися-заграли... Тихо засунув вiн руку у Жукову кишеню, витяг звiдти люльку i положив на вiкнi; потiм витяг тютюн, посипав трохи на постелi, а останнiй зложив коло люльки. — А що се ви робите? Курити збираєтесь? — пронiсся чийсь пискливий голос поз вуха Петрусевi. Петрусь розкрив очi — i здивувався... Серед хати стояв надзиратель — невеличкий на зрiст, мишастий на цвiт i схожий на мишу. Шестiрний був нi в сих нi в тих. — Курити збираєтесь? А кете сюди люлечку. Шестiрний подав. — Славна люлечка! Славна!.. Оце добре. Хай же я ïï подарую iнспекторовi. — Це не моя, Петро Петрович: ïй-богу, не моя!.. Се ось...— i вказав на Жука. — Нiчого, нiчого... Там ми розберемо чия. — Я нiколи не курив i не курю! — виправлявся Шестiрний. — Нiчого! Нiчого!.. А ви чого, паничу, розтяглися, як кiт на печi? Уставайте лиш, покуримо. Се кажучи, Петро Петрович будив Жука. Жук замурчав i повернувся на другий бiк. — Паничу! Паничу! устаньте, ради Бога! — Га? — крiзь сон спитав Жук. — Дайте сiрничка, закурити люлечку. — Геть к бiсу, не лiзь! — одказав Жук i закрив голову подушкою. — Та не к бiсу, а вставайте... Чого ви так засоромилися, що й голову закрили подушкою? Уставайте, покуримо! Петро Петрович вiдкрив лице Жукове. Жук бликнув — i схопивсь. Голова його була закустрана; очi задутi; лице заспане. — Ануте, покуримо. Славна у вас люлечка — чудо яка! Нуте, покуримо! А ось i тютюнець... Давайте лиш його сюди! Петро Петрович простяг руку за тютюном. — Я не курю,— понуро одказав Жук. — А се ж чия люлечка? чий тютюнець? — Не знаю. З нами стоïть семiнарист. Може, його. — Де ж той семiнарист? — Пiшов кудись; видно, до товариства. — Ну, хай же ми розберемо. — I Петро Петрович поклав у свою кишеню i люлечку, i тютюнець. — А ви, паничу, ще довго будете болiти? — спитав вiн Петруся, що, пiдвiвшись, сидiв на постелi. Прикро подивився на його больший вид, на чорнi очi. — Нельзя так довго болiти. Видужуйте, вичухуйтесь, а то багато урокiв утеряете, у вищий клас не перейдете. — Я ж не винуватий,— одказав Петрусь. — Як не винуватi? Нi, винуватi. Бiгали, видно, не одягшись, або запотiлий холодноï води напилися. От i простудились. Видужуйте, нельзя так. — Та менi трохи лучче. Як тiльки зведуся, зараз прийду в гiмназiю. — Хорошо, хорошо. Ну, прощайте ж, господа. За люлечку i тютюнець завтра у iнспектора побалакаємо. Петро Петрович пiшов. Жук стояв, похнюпивши голову, а Шестiрний кинувся, наче слуга, розчиняти дверi Петровi Петровичу. — Ти витяг люльку i тютюн з кишенi? — грiзно запитав Жук Шестiрного, коли той вернувся у хату. — Що? — мов не чув, спитав Шестiрний. — Собако! Блюдолизу! Єзуïте поганий! — мов корчами, сипав Жук докорами на Шестiрного. — Пойди вон, дурак! — зарусив Шестiрний.— Какой черт курит, а мне достанется! — Достанеться? Погань ти водяна! Чого ж воно достанеться, коли ти знав, на що бив? Певне, заранше i примовився. — Я с тобой не говорю! — крикнув Шестiрний. — Пiдожди! Ти зо мною не так побалакаєш! — i, плюнувши, Жук знову лiг, пiдложивши руки пiд голову. — Петре! — через скiльки часу попитав вiн. — Ти не бачив, хто у мене витяг люльку? — Я спав,— одказав Петрусь. Жук устав; витяг скриньку з-пiд кроватi; вийняв запасний тютюн. — Ну, з чого ж я тепер покурю?..— безнадiйно спитав сам себе. — От проклятi! Вирвав шматочок паперу з книжки; обiрвав рiвненько; скрутив папiроску i, запаливши, знову лiг на лiжко. Сонце сiдало; стiни потемнiли; тiльки на сволоцi бiгали та стрибали паростi захiдного сонця; по кутках зовсiм стемнiло. Шестiрний сидiв i дивився у вiкно на вулицю. Петрусь i Жук лежали — мовчали. Жук так немилосердно смалив папiроску, що вона аж шкварчала, а огонь освiчував його хмурий вид; великi жмутки слини раз поз раз вилiтали з його рота i грузько падали на долiвку. Петрусь слухав того шкварчання, лiчив сам собi, скiльки раз плюне Жук. Ось у хатi зразу почервонiло; яснi коники на сволоцi обернулися в рожевi здоровi плями i дедалi блiднiли та блiднiли; хату окрили рожевi померки. Цвiт ïх помалу гас, крився темнотою; тiнi бiгали по хатi, ганялися одна за одною. Незабаром вони зсунулися — зступились,— чорна темрява окрила хату. Постать Шестiрного ворушилася проти вiкна — чорна i непривiтна, як тiнь павука тарантула. Петруся зовсiм не видно було; а в Жука несамовито шкварчала папiроса i освiчувала його гострi очi. — Чи в хатi є хто, чи чортмає? — крикнув Попенко, убiгаючи в дверi. — Чого ви сидите поночi? Ану, братця, до ягiд! Вiн чиркнув сiрничком — i свiт осiяв хату, зганяючи померки у глухi кутки, пiд стiл, стульцi, кроватi. — Чого ви зажурилися, носи повiшали? Ну, кажу, до ягiд! Баришня, братця, дала — з своïх рук бiлих так всипала аж двi пригорщi! Ще казала, щоб приходив ïсти, скiльки схочу! — Та тут, брат, бiда! — чухаючи потилицю, похвалився Жук. — Яка бiда? — Надзиратель був. — Ну? — Узяв люльку i тютюн. — Як же вiн дознався, що є? Хiба на виднотi лежали? — Тож-то й є, коли б на виднотi клав — i жалю не було. А то добре знаю: покурив, положив в кишеню та й лiг спати. Прокидаюсь — люлька вже в руках у надзирателя. — Що ж ти сказав? — Що сказав? забрехав! Сказав: не курю; а в нас, кажу, є семiнарист,— може, його... — Нащо ж ти мене вплутав? — Тож-то й е! Я тепер сам себе лаю. I що б було, дурному, по правдi казати. — То завтра скажеш, чого ж? — Та завтра скажу; а сьогоднi мучить... Задумався. — I кому яке дiло було виймати люльку з кишенi?! — знову вiн скрикнув гiрко. — Та ну! Годi! Iди до ягiд,— казав Попенко, глитаючи ягоди, як iндик зерно. Жук пiдiйшов. Узяв трохи в жменю i почав жувати. — А тобi дати? — повертаючись до Петра, спитав Попенко. — На! Ягоди добрi. — I вiн кинув пiвжменi на постелю. — А ти, Шестiрний? Iди й ти, проквасиш душу. Шестiрний мов не чув; сидiв i дивився в вiкно. — Його не займай тепер... Бач, як задумався. Високе щось, певне, думає! — i Жук плюнув. — Уже ж не про крадiжку ягiд,— процiдив Шестiрний. — Не про ягоди, то про люльки,— уколов Жук. Стихло. Трохи згодом постать Шестiрного заколихалася; почувся глухий плач, котрий дедалi все дужчав-пiднiмався. — Я не знаю, чого ти на мене наскiпався,— крiзь сльози мовив Шестiрний,— я буду iнспекторовi жалiтися, ïй-богу, буду! У його узяли люльку, а вiн звертає, що я винуватий... Я буду прохати, щоб мене перевели з кватирi... — I жалiйся, i проси... Чого ж? Доводь уже до краю! — грiзно скрикнув Жук. — Самi нiчого не роблять — тiльки сплять, та лежать, та курять... Урока за ними не можна вивчити — такий гармидер та колотнечу зведуть... Боже мiй! Боже мiй! — розлягався Шестiрний. I плач його, одинокий плач, слався тонким заводом по хатi. Його нiхто не втiшав; тепле слово привiту не виривалося з уст його товариства. Жук якось глухо процiдив: Бач, як невинуватi розлягаються! I глухе те слово задавило жаль у кожному серцi... Нiч своïми чорними очима заглядала у вiкно освiченоï хати i кожному нашiптувала чорнi думки. Заколихалася жовта пляма перед очима Петра Федоровича, мов згонила непривiтнi тiнi. Вони задрижали, зникли... Знову свiт... знову день... i пусто, i холодно у сiрiй хатi! Петрусь лежить на постелi, дожидає обiдати товариства... Убiг Попенко; уплив гордо Шестiрний; не чутно було тiльки важкоï ходи Жуковоï. Жук аж надвечiр вернувся. Нiхто його не спитав, де вiн був; нiкому i вiн не казав про се. Каптанок, заснований павутиною, та темне лице казали, що Жук був десь у глухому мiсцi. — Де ти, як та чортяка, убрався в павутиння? — не витерпiв Попенко. Жук грiзно глянув через плече на спину каптана. — Проклятий карцер! — промовив глухо i сiв ïсти. Усi похилилися, похмурилися; однi бiлi зуби Шестiрного, вискаряючись, блищали, як снiг, з темного кутка хати... Заболiло у Петруся пiд серцем; здавило щось за горло; вiн опустивсь на постелю... На ясну жовту пляму мов що дмухнуло, так вона зникла зразу. Нiчнi померки розлилися кругом. Не швидко Петро Федорович розкрив очi... I знову рожевим свiтом глянуло ня його перевите залiзними штабами вiкно. Надворi розцвiтав ранок. Знову кривоногий сторож унiс миску i кухоль з водою. Знову умивання, снiдання, до котрого не доторкалася Телепнева рука... То був сухий i блiдий Петро Федорович, а то аж почорнiв. Гаряча згага попалила його уста — вони були чорнi; огонь тривоги вилизав глибокi западини в щоках — аж усмокталися вони всередину; скули i щелепи гостро повиставлялися з пiд сухоï жовтоï шкури; однi очi горiли болiзним свiтом; бiлки ïх були мутнi, жовтi, перевитi, мов павутиною, кривавими жилочками; зрачки тлiли, як згасаюче угiлля. Страшно було глянути на Петра Федоровича! Вiн ледве-ледве на ногах держався. То не чоловiк, а тiнь чоловiча слонялася по хатi: ïй не було покою на сьому свiтi, i не приймала ïï сира земля! Поснувавши по хатi, та тiнь знову лягла — i в рожевому ранiшньому свiтi знялися ïï чорнiï думки; як голуби вертуни, закрутилися вони по хатi; як снiг у завiрюху, заграли свого веремiя. I знову йому привиджується знайома хата у великому мiстi. I знову вiн з своïми давнiми товаришами. Все те перемiнилося — пiдросло. Шестiрний дивився уже паничем, тендiтним, чистим паничем; на йому сорочка — як снiг; каптанок — як з голочки; усе на йому чисте-гладеньке, я?: i лице Шестiрного — бiле рум'яне; однi тiльки очi та зуби давнi: очi — з зеленим виблиском, зуби — дрiбнi та бiлi, як перли. Зовсiм навпаки йому був Жук: такий же чорний, такий же розвалькуватий, такий неохайний бiля себе, як i давно! Каптан у пiр'ï, в пилу; сорочка чорна, пом'ята, обличчя, правда, подовшало трохи, та очi ще бiльше позападали всередину, зробилися хмурi-не-привiтнi. Попенко — у червонуватому сертуцi, у рябiй жилетцi, у полосатих штанях, пригладжений, як киця, припомаджений, надушений... I Петро геть пiдрiс. Вiн уже у п'ятому класi; Шестiрний та Жук — у сьомому; а Попенко — в богословiï. Нiч надворi; холодна зимня нiч у суботу проти недiлi. Такi ночi завжди зганяють людей у теплу хату, до ясного свiтла, до блискучого самовара. I коли надворi вiтер виє, розносячи снiговi замети, обдаючи пiзнього прохожого холодними поцiлунками,— там, у хатi, у теплому затишку, iде тепла розмова... Очi любо грають, з уст не сходе весела балакуча усмiшка — i всi запивають ïï теплим та пахучим чаєм. Такi вечори часто проводив Петро у своïй рiднiй хатi. Тепер не те. Кругом померки; свiтла немає; червоне зарево полум'я гоготить у пузатiй порепанiй грубi, свiтить на всю хату, окрашуючи усе в червоний колiр: стiни, долiвка, шибки — все миготить, мов розтоплене золото... Товариство сидить коло груби i дивиться на огонь, на його огненнi язики, що, сплiтаючись, лижуть з усiх бокiв сухi дрова. Дрова трiскотять вiд того гарячого лизання, лопотять огняними iскорками, зливаються в одну хвилю огню... Тремтить та хвиля — то здiймаючись високо угору, то склоняючись набiк,— i разом з нею тремтить по хатi червоний свiт, а в свiтовi колишуться i бiгають довгi тiнi... Тiнь Жукова, як i хазяïн ïï, лежить серед хати на ряднi — труситься, мов од холоду; Шестiрного — сидить на стульцi i, схиливши голову, переходить то на той, то на другий бiк, куди повiйне огняне зарево. Петрову тiнь мов хто укопав серед хати — стоïть вона, то пiдскакує вгору, то опускається униз; а тiнь Попенкова нi всидить, нi встоïть, нi влежить. То вона опиниться коло тiнi Жуковоï, задравши догори одну ногу; то сяде i колишеться нарiвнi з тiнню Петровою; то склониться до тiнi Шестiрного, мов хоче поцiлуватися з нею; то заскаче-застрибає по всiй хатi, по всiх кутках... Коли тiнi стрибають, бiгають, трусяться, товариство, не примiчаючи того, веде мирну розмову. Попенко розказує про своïх знайомих бурсакiв; про ïх завзяття, про п'яницькi бенкети, про розбоï цiлоï валки обходу, про попiвен, попiв, матушок... — Попенку! — обiзвав його Жук. — Оце ти розказуєш нам про свою братiю — смiєшся, глузуєш з неï. А що ти думаєш за себе? Куди себе приткнеш, де подiнешся? Мабуть, як i дiд, прадiд та батько, поюртуєшся, покрутишся, поки молодий, а там — i собi протертою ними стежкою пiдеш... Вiзьмеш за руку яку попiвну, поведеш ïï в церкву, наречеш своєю жiнкою, станеш попом, зiв'єш своє кубло та й будеш Божу службу правити, народжених хрестити, померших ховати, молодих вiнчати?.. Чи як? — Атож! — одказав Попенко. — Учись, учись у сiй проклятiй бурсi та й покинь хiба на самому кiнцi? Себто: пливи-пливи та на березi i втопися?-. Нi, може, i погуляю який там рiк або два, поки вишукаю багатшу попiвну та кращу парафiю; а там — пострижуся... Нам один шлях! — Чого один? А далi вчитись? — пита Жук. — В академiю? Ну ïï, ще в ченцi пострижуть. — А в унiверситет? Тепер же i вам можна... — Чого я туди пiду? Чого я там не бачив? Хiба менi унiверситет хлiба дасть? Тут уже певне знаєш, що хлiб буде; а там — попошукай його! Багато доводилось бачити студентiв, що в драних штанях ходять... — Та-а-к! — одказав Жук i замовк, задумався. — Та воно, i попом бувши, можна людям добро робити,— трохи згодом мовив. — Та ще, дивись, чи не бiльше, нiж кому другому, бо пiп так близько стоïть до народу; люди звикли його батюшкою звати... От i будь ïм за батька, Грицьку! Заведи школу — учитися; у свята — народнi бесiди, получай уму-розуму... Погано, що у нас медицини не вчать; вона б якраз пригодилася поповi. — Ту-у-ди! — розтягаючи, одказав Попенко. — Ради чого я це все буду робити? Що воно менi, хлiба дасть? Грошей дасть?.. Мужик поки ще темний, то i в Бога вiрує; а вивчиться — вiн i церкву забуде, а про батюшку — поминай, як звали! Прийдеться йому коли не з голоду здихати, то над сухарем давитися; та ще й з поученiй твоïх вiн наглумиться... — Зовсiм не так, Грицьку... Зовсiм не те... Народ нiколи не забуде того добра, що йому зробиш... Тiльки роби справжнє добро, а не шукай слави та грошей через його... Школу постав так, щоб виходили з неï не писарi-п'явки, а грамотнi люди. — Та ради чого я це буду робити? — скрикнув Попенко. — У мене, може будуть своï дiти, котрих треба до розуму довести! Синам — воспiтанiє дати, дочкам — придане надбати... бо хто тепер бере безприданок? Хто ж менi усе це дасть? Твоя школа, твiй мир? — То вiн, бач, дума,— усмiхаючись, мовив Шестiрний,— що громада сама своïми силами виб'ється в люди? — Атож. Вiд кого ж ïй помочi ждати? Шестiрний зареготався. — Чого ж ти регочеш? Ну, кажи, що думаєш. — Я? — спитав Шестiрний.— Я думаю так: попадись ти оце кому-небудь з такими думками, то й буде тобi на горiхи... Гулятимеш там, де Сидiр козам роги править! — Чого? що ж я кажу таке? — Як що? Хiба не видно, куди ти стрижеш? Громада, мовляв, сама себе знає... ïй не треба нi старших, нi... — Воно, коли хоч, то краще б було, коли б усi були рiвнi,— почав Жук. — Оже коли цього ще немає, то я його i не чiпаю. Я кажу тiльки, що громадi нiчого вiд теперiшнiх своïх старших добра ждати. Коли сама вона не придбає, то даремнi ïï надiï! — Як же вона сама придбає? — А ось як... По-моєму, усяк, хто хоч трохи вище став вiд сiроï маси народу, не лiзь у пани, не висисай з народу кровi, а вiддай народовi все те, що через його придбав.— Се кажучи, Жук устав — i погляд його свiтив на всю хату. — Що ж я через народ придбав? — допитувався Шестiрний.— Науку дав менi твiй народ? — Дав! — з запалом вiдказав Жук.— Вiн грошi дав, щоб тебе навчили! — А вiддай йому назад тi грошi, то думаєш — науку заведе вiн на них? У шинку проп'є! — Що ти сим хочеш сказати? — Що без правителiв твiй народ нi к бiсу не годиться! — Хто ж про се спорить? Ти мене не розумiєш... Нащо i правителi, як не на те, щоб вести народ уперед? Знай же це! Тiльки ж знай i те, що правитель твiй нiколи не вiддасть усього своєму народовi. Вiн нiколи не зречеться нi свого права, нi своєï властi — нi тодi навiть, коли власть його зовсiм не потрiбна буде! — Такого часу нiколи не буде! — одказав Шестiрний.— Завжди будуть помiж людьми викидатись i розумнiшi вiд других, i удатнiшi. Вони-то i будуть правити громадою. — Чи правити-то? А чи не пильнувати про громадське добро без твого правежу? — Тож — i добро пильнувати... Жук, мов опарений, скинув на Шестiрного грiзний погляд. — Ти, певно, в управителi полiзеш? — якось глухо запитав вiн. — Атож! Ширша постать — бiльше нажнеш. Огонь у печi потухав; перегорiле вугiлля тлiло, та вже не давало того свiту. Ще спереду виднiлись червонуватi постатi товариства; зате за спиною стояла нiч i заливала все темнотою. При останнiх словах Шестiрного у печi звiдкись невiдомо схопився тоненький струмочок огню — видко, знайшовся десь неперегорiлий прутик — i огонь освiтив усю хату. Обличчя Шестiрного виступило ясне, моложаве, з бiлими вищиреними зубами, наче збиралося уп'ястись ними в кого-небудь. Обличчя Жукоче було хмуре, чорне, а очi кидали гнiвний гострий погляд. За спиною, наче стовпець, стояв Попенко з заложеними в кишенi руками; а Петро сидiв рядом з Жуком i добрим поглядом дивився на його, немов збирався сказати: Годi, перестань! тут не знайти тобi теплого привiту своïм одиноким думкам... Бач, яким холодом навкруги дише! То було на хвилину. Прутик, гнучись у три погибелi, не забарився згорiти — i свiт потух; бiлий попiл прикрив зверху червоне угiлля... Повiяло справдi холодом; обдало темнотою, забуттям... Петро Федорович закрив очi. Чи то сон був, чи мана його? Навряд чи сон — бо Петро Федорович кинувся, мов опечений. Вiн хотiв щось сказати, та язик не повертався у ротi — задубiв; важке зiтхання сперлося в грудях. Вiн похлинувся ним, як похлинається чоловiк водою; а перед очима стояла вже нова мана... Стояв цiлий збiр ученикiв, учителiв, iнспектор, директор... На столi лежала книжка у жовтiй палiтурцi — та сама книжка, котру не раз читав Петровi Жук i котру витрусив у його надзиратель. Як вiн про неï дознався i як вона перейшла з самого споду скриньки до божницi — про те нiхто не знав. Знав тiльки Петро, що звечора Жук з Шестiрним за щось довго змагались; а на другий день прийшов надзиратель i полiз до божницi... У зборi усi були похмурi; усi ждали чогось страшного — наче усi були на кару виведенi... Ось прочитали про вину Жукову... Ось оддали йому щось у руки... Цiлий збор заколихався — i Жук вийшов з гiмназiï. Коли вернувся Петрусь додому, то Жук укладав уже своï пожитки. Вiн був якось разом i хмурий, i ясний, i тривожно бубонiв: Петре! тепер моï руки розв'язалися... Сiм рiк вони були спутанi — сiм рiк в мою голову заганяли цвяшки гiмназичноï науки... Як вона досi не трiснула вiд неï?! А коли зосталася цiла, то нiчого про се й згадувати. — Як же ти тепер думаєш бути? — питав його Петрусь. — Так, як i всi люди... Що ж? доступу менi в унiверситет немає... Подякуй за се вiд мене Шестiрному: скажи йому, що вiн не забариться високо пiти угору! Це не послiди є наше розставання... ми з ним повиннi стрiнутися знову — може, в таких узьких куточках, де вже не розминемося так... Одначе, хоч i не кажи; вiн сам добре знає! А сам ти, Петре, бережи себе, своєï душi, свого серця... Може, тобi коли прийдеться круто на сьому широкому свiтi — знай: оця рука, наскiльки зможе, допоможе тобi! Жук подав Петровi руку — свою велику, чорну, гарячу руку... Петро плакав. Обнялись, поцiлувались. Жук зложив своï пожитки на вiз, сiв — i поïхав. Мов хто криги приложив до Петрового серця, коли повозка скрилася з очей; мов хто здавив його за горло руками: сльози у три руч'ï облили його лице... Вiн упав на постелю — i довго плакав, важко плакав... аж поти не спустилося сонце за гору, не обгорнула нiч землю; аж поти не прийшов Шестiрний з гостей, червоний-веселий. Вiд його страшенно несло хмелем... За ним незабаром убiг Попенко. Вiн десь цiлий день крився. Ускочивши в хату, вiн мав щось сказати Жуковi — i великим дивом дивувався, як почув, що Жука вже немає i не буде. — Таки здобувся свого... А й огнем же грав! — вимовив вiн, зiтхнувши. ............................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................. З грюком i зиком розчинилися дверi. Чиясь проворна рука розчиняла ïх, i не одну тiльки половину, а разом обидвi. Почувся брязкiт шпор, рип чобiт. У хату вступило разом два чоловiки. Один воєнний, у синiй одежi, з бiлими викрутасами над рукою. Петро його пiзнав зразу; вiн познайомився з ним тiï безталанноï ночi... Другий молодий, з русявою бородою, одягнений у чорну сукняну одежу з золоченими Ґудзиками i з темно-зеленим, гаптованим золотом, комiром; через незастебнутi поли бiлiла бiла, як папiр, сорочка; на жилетцi бовтався золотий ланцюжок. Сам — невеличкого росту; рум'яний на виду; очi — жовто-зеленi; зуби — бiлi, тонкi та довгi, мов голочки. Петро скочив з постелi. — А, здравствуйте, Телепень! Вот где пришлось с вами встретиться! — усмiхаючись зеленими очима i вишкiряючи бiлi зуби, привiтався вiн. Петро уп'ялив у його своï здивованi очi... Чи сон то, чи приява?.. Перед ним стояв Шестiрний! — Мы с вами еще с детства знакомы... Дайте стульев! — крикнув вiн, повертаючись назад. Миттю два москалi умчали два стульцi, на котрих i посiдали Петровi несподiванi гостi. — Вы еще из гимназии, помнится... с тем черным... как бишь его?.. Жук, что ли,— вiв далi рiч Шестiрний...— вы еще с тех лет отличались исключительным образом мыслей. Помните желтую книгу, из которой вы черпали идеи о лучшем устройстве общества и справедливейшем распределении благ?.. Петро стояв i не зводив з Шестiрного своïх здивованих очей. — Садитесь... Чего вы стоите? — солодко вимовив Шестiрний.— Садитесь... расскажите нам все, что вы знаєте по этому делу, по которому мне пришлось с вами в таком печальном месте встретиться.— Очi у Шестiрного горiли; зуби виблискували. Петро мовчав — i все дивився на Шєстiрного. Оже погляд його тепер не свiтив дивуванням; а якийсь огонь займався у йому; краска облила все обличчя Петрове... Чи то сором, чи гнiв опанував його серцем? — Что же вы молчите? Садитесь, пожалуйста, и рассказывайте. Петро ще раз глянув, ще; опустився на кровать — i мовчки лiг. Зуби Шестiрного потемнiли, покрилися губами. — Вы забываете долг приличия,— здвигаючи брови, мовив офiцер. — Пусть уж мы с вами были товарищи,— мовив Шестiрний,— и теперь вот желаем воскресить всю гру бость былого товарищества, но!., в присутствии вот их...— i вiн указав на офiцера. Той вискалив чорнi, зашмаленi тютюном зуби. Петро мовчав. — Пусть так! — знову почав Шестiрний, i очi його загорiлися хижим огнем.— Вы, как видно, долгой практикой выработали для своего корпуса два возможных положения: стоячее и лежачее... Пусть так!.. Рассказывайте же нам, хотя лежа, что вы знаете? Петро шпарко повернувся на бiк. Грiзний його погляд упав на офiцера. — Ви взяли моï бумаги? — скрикнув вiн.— Покажiть ïх прокуроровi — хай вiн мене винуватить по них, а не пригадує, що колись було у гiмназiï! — I знову Петро лiг на спину. Шестiрний цмокнув, скривився. — Хорошо... Вы отказываетесь от чистосердечного сознания? Вы отодвигаете руку товарища, которая, может быть, что-нибудь и сделала для вас? — Я нiчого не скажу! — крикнув Петро.— Менi нi в кого i нiчого прохати. — Очень хорошо-с... Ну, нам здесь делать нечего; пойдем далее,— промовив Шестiрний до офiцера. Обидва знялися; порипiли чобiтьми — i вийшли. Москалi забрали стульцi.i знову зачинилися перед Петровими очима дверi. Гнiв i жаль, огонь i холод, несамовита радiсть i гiрка туга разом обхопили Петрове серце. Воно трiпалось, як пташка у клiтцi; виски сiпало; голова i очi горiли, наче в огнi. Миттю вiн скочив з постелi, ухопився за гарячу голову своïми холодними руками — i, мов навiсний, забiгав по хатi... Одiймаючи руки вiд голови i стулюючи ïх у кулаки, вiн затiпався, мов перед смертю, i заскреготав зубами... О, чом я, чом я не вп'явся йому в тi зеленi очi?! — сичав його голос по хатi. Петро знову ухопився руками за голову; знову забiгав з одного кутка у другий. Так миша, ускочивши в мишоловку, котра з грюком зачинилася, бiгає-метушиться: никне туди; кинеться у другий бiк; поверне назад — нема виходу, немає волi! Залiзнi пруття кругом оповили ïï, а над головою стоïть смерть, ряба та люта, з огненними очима, з крючкуватими гострими лапами... I з ляку бiгає миша по мишоловцi — ганяє своïми тонкими нiжками по дерев'янiй долiвцi; учепиться зубами в залiзний прут — гризь! Не видержав тонкий зубок — перепався надвоє... Навiщо вiн тепер? Швидко нi один з ïх не буде кусати... I знову миша спрожогу кидається убiк — знову ганяє по мишоловцi... Над чорною землею прокинувся свiт. Не ясним сонячним оком глянув вiн на неï пiсля похмуроï дощовоï ночi, а повiяв туманом, дихнув важкою парою. Закурiлася земля, задимiла; пiшов дощ, дрiбний та тихий, мов крiзь сито засiяв; стрепенулися темнi лiси i, розправляючи, пiдставляли своє загорiле листя пiд дрiбнi дощовi краплi; зрадiла зелена трава i пiдняла своï гострi листочки угору; засумували пил та куриво — чорною калюкою укрили всi широкi дороги... Добиралося до полудня. Кальною улицею мiста П. проïжджав невеличкий вiзок парою коненят, котрi аж перепалися. На вiзку сидiла, прикрита рядном, стара згорблена жiнка — i, знай, молила свого машталiра поганяти скорiше. — Ради Господа Бога, ради самого Христа Святого, коли ти вiруєш у Його,— поганяй, Iване! — молила вона своïм журливим голосом. — Швидше! швидше! уже ж недалеко... Он до того темного будинку, та й годi! I коням скорiше спочинок буде... Швидше, Iване! — Та воно ви, панi, цiлу дорогу — все швидше та швидше! — од казав машталiр.— То он до того лiска, то он до того села, то до тiï хати... Воно-то нам сидiти добре, а конi — гляньте — аж боки позападали. Ще хоч би не путь така! А то цiлу нiч дощ прав, ще Й тепер присипає. Ще добрi конi, що не пристали. — Я ж прошу тебе, Iване,— молила жiнка. Iван не сказав нiчого; шморгнув тiльки батогом по конях, сiпнув вiжками — i конi пiдтюпцем побiгли до тюрми. Недалеко вiд залiзноï брами зупинив ïх Iван. Жiнка скинула з себе рядно i показала на свiт своє сухе, жовте, пописане зморшками лице. На головi у неï був чорний платок, на плечах чорна юпочка, з-пiд котроï вибивалося чорне плаття; на обличчi i очах лежала чорна туга. Трусячись, тiльки не вiд холоду, видно, злiзла стара з вiзка i не пiшла — побiгла до брами. — Чи можна бачити смотрителя? — спитала вона часового. ............................................................................................................................................................................................................................................................................................................................... Через три днi, надвечiр, виïздив з тюремного двору вiзок, на котрому вивозили гнiй i всяку нечистоту. Тепер на йому лежало щось прикрите сiрою рядниною; а триногу кобилу поганяв, ззаду iдучи, кривоногий сторож. То везли шматоване Петрове тiло ховати. Кобила дотягла до кладовища i стала. Мiж кладовищем i шляхом, коло окопу, чорнiла неглибока яма; а на окопi сидiли два грабарi — один чорнявий, другий бiлявий, i мовчки курили люльки. Коли повозка наблизилася, вони разом устали i узялися за лопати. — Що воно таке, скажiть на милость Божу? — спитав бiлявий у сторожа. — А Бог його знає. — Старе чи молоде? — Панич,— одказав сторож. — Панич?! — дивуючись, скрикнули грабарi. — Що ж вiн зробив таке, що його заперли? — спитав чорнявий. — А хто його знає. Нiчого не зробив; писав щось таке... Грабарi стали, задумалися. — Отак, Пилипе,— вимовив бiлявий до чорнявого,— i вчися — лихо, i не вчися — лихо! Узяли труну з воза, спустили у яму i закидали землею. — Царство йому небесне! — сказав Пилип, закiнчивши роботу. — Може, вiн i добрий чоловiк був... — Тю-тю! — вiдказав сторож. — Яке йому царство небесне, коли повiсився? — Лиха вже його година вiшала, а не сам собою! — зарiшив бiлявий. I, закинувши лопати на плечi, пiшли грабарi позаду воза, попихкуючи люльки. Сонце сiло. Землю обняла тиха нiч. Небо розгорнуло намет свiй — синiй, широкий, глибокий! Зорi, мов малi дiти, видивлялися з його своïми блискучими очима. Мiсяць плив по небу, розливаючи бiлувастий свiт, котрий мiшався з вечiрнiми номерками. Безжурно вiн дивився на гори, долини, на втихаюче мiсто. Байдуже йому, що робилося тут, на сiй землi,— холодним оком зорив вiн усюди... Що йому за дiло, що край кладовища чорнiла свiжою землею свiжа могила? Та й кому яке дiло до того?! Ось на широкому майданi, з-за церковноï тiнi, виткнулось чотири людських постатi. На декотрих жовтiли на головах солом'янi брилi, на других чорнiли високi цилiндри. У одного довга одежа спускалася до самих нiг; широкi рукави майтолали сюди й туди, тодi як на других були якiсь коротенькi куцини. Видно було, що мiж трьома панами замiщався пiп. Тихо вони посували уперед; жарти та регiт не сходили з язикiв. — А ви чули новину? — спитав пiп. — Яку? — Моï товаришi пiймали у тюрму. — Дивно, що твоï товаришi у тюрмi, а ти й досi нi! — проказав жартуючи чийсь товстий голос. — А справдi дивно! — зареготався пiп.— ïй-богу, правду кажу, якби довше був постояв з ними на кватирi, то певне i сам би був там... Одного позавчора зловили; веселий — знай, спiває! Мабуть, чує свою скору погибель. А другий четвертого дня повiсився. Дурний! Коли вже назажився вмирати, то так би i вмирав. От би i менi перепало рублiв зо три на похоронi. Було б на пулечку! А то наш кривоногий сторож сам i ховав, i поминав. Отак розказував молодий тюремщицький батюшка, отець Григорiй Попенко, заливаючись веселим реготом. Тут саме вони дiйшли до краю майдану i стали проти улицi. — А що ж, може, пом'янемо товариша? — спитав товстий голос. — Ще поки спати, одну можна збити. — Та кажу ж, не заробив на похоронi! — зареготався батюшка.— Нi, пора спочивати; на завтра служба...— I вiн позiхнув на все горло.— На добранiч! Пiду ще правило читати,— сказав, прощаючись з своïм новим товариством — запасними картьожниками,— i повагом поплiвся улицею. Чи спала ж то ту нiч Телепнева мати? i що снилося старiй людинi?.. Вона уже добралася додому; горює разом з батьком (котрого скинули з мiсця) по своєму безталанному Петрусевi. Сумуючи, шепчуть вони таємно обоє: Лихi люди! лихе товариство! Добиралося за пiвнiч. Мiсто спало; огнi потухли. У одному тiльки здоровенному будинку, посеред мiста, свiтло не вгасало i досi. У великiй, розкiшно убранiй килимами хатi, зiгнувшись над столом, сидiв товариш прокурора Шестiрний i, розбираючи Телепневi бумаги, писав. Коли на яку годину одривався вiн вiд писання, щоб передихнути, одкидаючись на спинку стула i зажмурюючи очi, то перед ним одно за одним носились ордена, вище мiсце... i усмiхалося, граючи очима, молоде личенько багачки-жiнки... Шестiрний i собi усмiхався, вилискував своïми тонкими зубами, i, забуваючи про немiч, мерщiй хапався за перо, i писав-писав... аж перо рипiло-гарчало... А в тюрмi одно тужила, одно голосила сумна Жукова пiсня...
ЛИХI ЛЮДИ